Останні події на Сході нашої багатостраждальної країни свідчать про те, що бардак, втрата совісті і повна байдужість стали чи не найпершими рисами наших далеко «не шановних» керманичів. Постійна інформація про жертви серед мирного населення, про загиблих та поранених серед тих героїв, які із зброєю в руках захищають свою Батьківщину, захищають нас із вами стає якимись, на превеликий жаль, буденними новинами.
Щоденне поповнення «Небесної сотні» вже здається нікого не дивує і не шокує. Не можемо не вдатись до порівняння того, як у нашому місті проходило прощання із першими Героями, що склали своє життя за свободу своєї країни, із тими похоронами, які, на жаль, чи не щотижня проходять в обласному центрі та містах і селах області. Ми черствіємо, люди, черствіє наша влада. Ці трагедії чим раз, тим більше стають проблемами лише родин, сімей і близьких.
Зараз не лише не йдеться про оголошення жалоби, а й навіть доходить до абсурдних речей, коли черговий похорон героя заважає проїхати кавалькаді «крутого» гуцульського весілля. Ви пройдіться шановні надвечір нашою «стометрівкою». Ресторани і бари повні людей, веселощі в «розгарі» і угарі. Горілка ллється рікою, патріотизм відвідувачів зростає по мірі підняття «градусу» в крові. Ні, ми звичайно не хочемо звинуватити власників усіх розважальних закладів у нашій області в відсутності патріотизму і не спонукаємо їх згорнути свій прибутковий бізнес. Усі люди мають десь працювати, щось робити, але ж чи є почуття міри, чи є Бог у серці? І ще один аспект розважально-ресторанного життя міста – так звані «гості» нашого краю. От ці святкують так святкують, банкують так банкують. Питання так званих «жертв війни» переселенців із Сходу, що далі стає все гострішим. Вони ці «жертви» чи то війни, чи то аборту починають засівати у наших містах зерна свого світогляду, зерна ненависті і ворожнечі. І ой Боже нас борони, коли нам доведеться пожинати цей урожай. Звичайно не можна підходити до цих питань огульно, однак, як говорять люди, прецеденти вже є.
Коли наші із вами земляки, наші діти йдуть із зброєю в руках захищати Україну, то ці дядьки із великими животами, масивними золотими ланцюгами і торбами грошей прекрасно себе почувають тут у нас на Прикарпатті. І кажуть, що їм «нравітся, как дома». А чи хочемо ми, щоб у нас тут, в нашому прекрасному місті стало так як у них дома?
Черствіємо ми шановні, байдужіємо. Після отриманої перемоги над бандитським режимом знову з’явилось збайдужіння. Ну нехай хтось там, ну окрім нас, а ми переможці.
Тож про що це? А так, про ні про що...
П.С. Людина на фото не має жодного відношення до статті.
Немає коментарів:
Дописати коментар